Η Φωτεινή και ο Δράκος
Ν. Λυγερός
Μια φορά κι έναν καιρό, ήταν μια μικρή, τόσο μικρή, που κανείς δεν την πρόσεχε. Τη ’λέγαν Φωτεινή, γιατί ακόμα και μέσα στο πιο μαύρο σκοτάδι έλαμπαν τα μαλλιά της. Κάθε βράδυ, πριν κοιμηθεί, έκανε την προσευχή της για τους ανθρώπους. Δεν ήθελε να το μάθουν στο χωριό της για να μην την αποπάρουν και την έλεγε από μέσα της.
Εκείνη την εποχή, ένας δράκος περνούσε από τη χώρα της. Είχε μαζί του σιδερένια γράμματα, για να μην ξεχνά ποτέ την αγαπημένη του πατρίδα. Είχε ακούσει πολλές προσευχές τη χρονιά της καταστροφής, αλλά δεν μπόρεσε να βοηθήσει όλους τους δικούς του. Η αντίσταση ήταν μάταιη αλλά δεν έσκυψε ποτέ και έσωσε όσους μπορούσε με νύχια και με δόντια. Όταν τον έπιασαν τα κτήνη, δεν κατάφεραν να τον σκοτώσουν γιατί δεν είχε ζήσει ακόμα τα χίλια χρόνια του. Κι έτσι μια μέρα, με ήλιο, δραπέτευσε.
Εκείνη τη νύχτα άκουσε την προσευχή της μικρής Φωτεινής. Είχε δει πολλούς αλλά κανείς δεν προσευχόταν για τους άλλους. Κι αποφάσισε να τη βρει στο χωριό της. Ήταν εύκολο, γιατί εκείνη έλαμπε μέσα στο σκοτάδι. Την κοίταζε αλλά δε τον έβλεπε. Ο Δράκος είχε το χρώμα του αοράτου από τότε που είχε φύγει από την πατρίδα του. Τον ένιωσε όμως και φώναξε:
- Ποιος είναι;
- Εκείνος που άκουσε την προσευχή σου.
- Είστε άγιος;
- Στην πατρίδα μου οι άγιοι ήρθαν μετά!
- Γιατί δεν σας βλέπω;
- Γιατί δεν υπάρχει λόγος.
- Με τι μοιάζετε;
- Με τι θες να μοιάζω;
- Με δράκο!
- Με δράκο;
- Για να σας φοβούνται εκείνοι που κάνουν κακό στους ανθρώπους.
- Δεν θες να μοιάζω με άνθρωπο;
- Όχι!
- Μα γιατί;
- Πώς θα μας προστατεύσεις αλλιώς;
- Έχεις δίκιο.
- Θα είσαι το τέρας μου.
- Όπως λέμε, ο άνθρωπός μου.
- Ακριβώς.
- Εντάξει, φωτεινή μου.
- Πώς ξέρετε το όνομά μου;
- Δεν το ξέρω, το βλέπω.
- Είσαι παράξενος.
- Πειράζει;
- Όχι. Είναι καλύτερα έτσι. Για να μη σε θέλει κάποιος άλλος.
- Θα είμαι εδώ για σένα.
- Γιατί κουβαλάς αυτά τα σιδερένια γράμματα;
- Εκείνος που άκουσε την προσευχή σου.
- Είστε άγιος;
- Στην πατρίδα μου οι άγιοι ήρθαν μετά!
- Γιατί δεν σας βλέπω;
- Γιατί δεν υπάρχει λόγος.
- Με τι μοιάζετε;
- Με τι θες να μοιάζω;
- Με δράκο!
- Με δράκο;
- Για να σας φοβούνται εκείνοι που κάνουν κακό στους ανθρώπους.
- Δεν θες να μοιάζω με άνθρωπο;
- Όχι!
- Μα γιατί;
- Πώς θα μας προστατεύσεις αλλιώς;
- Έχεις δίκιο.
- Θα είσαι το τέρας μου.
- Όπως λέμε, ο άνθρωπός μου.
- Ακριβώς.
- Εντάξει, φωτεινή μου.
- Πώς ξέρετε το όνομά μου;
- Δεν το ξέρω, το βλέπω.
- Είσαι παράξενος.
- Πειράζει;
- Όχι. Είναι καλύτερα έτσι. Για να μη σε θέλει κάποιος άλλος.
- Θα είμαι εδώ για σένα.
- Γιατί κουβαλάς αυτά τα σιδερένια γράμματα;
Ο Δράκος άρχισε να της διηγείται τις περιπέτειες του και η μικρή Φωτεινή αποκοιμήθηκε. Ήταν για πρώτη φορά χαρούμενη. Ο Δράκος παρέμεινε όρθιος δίπλα της. Κανείς πια δεν θα την πείραζε. Είχε επιτέλους κι αυτός ένα φως μέσα στο σκοτάδι. Η μικρή Φωτεινή ήταν το αναμμένο κερί ενός ανύπαρκτου ναού που περίμενε την επόμενη ιστορία, για να ξυπνήσει ο κόσμος. Αυτοί θα έγραφαν τα σιδερένια γράμματα που κρατούσε ο Δράκος της Φωτεινής.
Світлана і дракон
Н. Лігерос
Перевод с греческого Кира Стамболиди
Колись давно, в старі часи, була маленька дівчинка, настільки маленька, що ніхто її не помічав. Звали її Світлана, тому що навіть у цілковитій пітьмі волосся її світилося. Щовечора перед сном вона молилася за людей. Щоб ніхто в селі не взнав і не глузував над нею, вона молилась подумки.
В той час один дракон проходив через її країну. Він мав із собою залізні букви, щоб ніколи не забувати свою улюблену батьківщину. Він чув багато молитов у той катастрофічний рік, але не зміг допомогти всім своїм. Супротивитися було марно, але він ніколи не здався і спас кого зміг зубами і кігтями. Коли його схопили нелюди, не змогли його вбити, тому що він не прожив ще своїх тисячу років. І так, в один сонячний день, він утік.
В цю ніч він почув молитву маленької Світлани. Він бачив багатьох, але ніхто з них не молився за інших. Він вирішив розшукати її в селі. Це було легко, бо вона світилася в темряві. Він дивися на неї, але вона не бачила його. Дракон мав невидимий колір з того часу як покинув свою батьківщину. Вона відчула його і покликала:
-Хто це?
-Той, хто почув твою молитву.
-Ви святий?
-На мою батьківщину святі прийшли пізніше!
-Чому я вас не бачу?
-Тому що немає потреби.
-На кого ви подібні?
-На кого,ти би хотіла, щоб я був подібний?
-На дракона!
-На дракона?
-Щоб вас боялися ті, що чинять шкоду людям.
-Ти не хочеш, щоб я був подібний на людину?
-Ні!
-Але чому?
-Як по-іншому нас захищатимеш?
-Маєш рацію.
-Будеш моїм монстром.
-Як скажімо, своя людина.
-Саме так.
-Добре, моя Світлано.
-Звідки ви знаєте моя ім’я.
-Не знаю, бачу.
-Ти дивний.
-Це погано?
-Ні. Так краще. Щоб тебе не захотів хтось інший.
-Я буду тут для тебе.
-Для чого ти носиш ці залізні букви?
Дракон почав розповідати свої пригоди і маленька Світлана задрімала. Вона вперше була радісною. Дракон залишився стояти біля неї. Ніхто вже не міг її скривдити. Тепер, нарешті, в нього було своє світло в темряві. Маленька Світлана була запаленою свічкою неіснуючого храму, що чекала наступної історії для того, щоб розбудити людей. Вони напишуть залізні букви, що зберігав Світланин Дракон.
В той час один дракон проходив через її країну. Він мав із собою залізні букви, щоб ніколи не забувати свою улюблену батьківщину. Він чув багато молитов у той катастрофічний рік, але не зміг допомогти всім своїм. Супротивитися було марно, але він ніколи не здався і спас кого зміг зубами і кігтями. Коли його схопили нелюди, не змогли його вбити, тому що він не прожив ще своїх тисячу років. І так, в один сонячний день, він утік.
В цю ніч він почув молитву маленької Світлани. Він бачив багатьох, але ніхто з них не молився за інших. Він вирішив розшукати її в селі. Це було легко, бо вона світилася в темряві. Він дивися на неї, але вона не бачила його. Дракон мав невидимий колір з того часу як покинув свою батьківщину. Вона відчула його і покликала:
-Хто це?
-Той, хто почув твою молитву.
-Ви святий?
-На мою батьківщину святі прийшли пізніше!
-Чому я вас не бачу?
-Тому що немає потреби.
-На кого ви подібні?
-На кого,ти би хотіла, щоб я був подібний?
-На дракона!
-На дракона?
-Щоб вас боялися ті, що чинять шкоду людям.
-Ти не хочеш, щоб я був подібний на людину?
-Ні!
-Але чому?
-Як по-іншому нас захищатимеш?
-Маєш рацію.
-Будеш моїм монстром.
-Як скажімо, своя людина.
-Саме так.
-Добре, моя Світлано.
-Звідки ви знаєте моя ім’я.
-Не знаю, бачу.
-Ти дивний.
-Це погано?
-Ні. Так краще. Щоб тебе не захотів хтось інший.
-Я буду тут для тебе.
-Для чого ти носиш ці залізні букви?
Дракон почав розповідати свої пригоди і маленька Світлана задрімала. Вона вперше була радісною. Дракон залишився стояти біля неї. Ніхто вже не міг її скривдити. Тепер, нарешті, в нього було своє світло в темряві. Маленька Світлана була запаленою свічкою неіснуючого храму, що чекала наступної історії для того, щоб розбудити людей. Вони напишуть залізні букви, що зберігав Світланин Дракон.
Светлана и Дракон
Н. Лигерос
Перевод с греческого Кира Стамболиди
Когда-то, давным-давно, жила была маленькая девочка, настолько маленькая, что никто её не замечал. Звали её Светлана, потому что даже в темноте её волосы излучали свет. Каждый вечер перед сном она молилась за людей. Она не хотела, чтобы об этом узнали в деревне, поэтому молилась про себя.
В то время, дракон проходил через её страну. Он имел с собой железные буквы, чтобы никогда не забыть свою любимую родину. Он слышал много молитв в год катастрофы, но не мог помочь всем своим близким. Сопротивление было бесполезным, но он не согнулся и спас всех кого мог, зубами и ногтями. Когда изверги его поймали, им не удалось убить его, поскольку он еще не прожил своих тысячу лет. Так, однажды, с солнцем, ему удалось скрыться.
В ту же ночь он услышал молитву маленькой Светланы. Он видел многих, но никто не молился за других. Так он решил разыскать её в деревне. Это было легко, потому что она светилась в темноте. Он смотрел на неё, но она не видела его. Дракон был невидимым, с тех пор как покинул свою родину. Но она почувствовала его и вскрикнула:
- Кто это?
- Тот, кто услышал твою молитву.
- Вы святой?
- В моей стране святые пришли после!
- Почему я вас не вижу?
- Потому что в этом нет смысла.
- На кого вы похожи?
- На кого бы ты хотела, чтобы я был похож?
- На дракона!
- На дракона?
- Для того чтобы вас боялись те, кто причиняет боль людям.
- Ты не хочешь, чтобы я был похож на человека?
- Нет!
- Но почему?
- Как иначе ты будешь защищать нас?
- Ты права.
- Будешь моим монстром.
- Как говорится, свой человек.
- Точно.
- Хорошо, моя Светлана.
- Откуда ты знаешь мое имя?
- Я не знаю, я вижу.
- Ты странный.
- Это плохо?
- Нет. Так лучше, чтобы тебя не захотел кто-то другой.
- Я буду здесь для тебя.
- Зачем ты носишь с собой эти железные буквы?
В то время, дракон проходил через её страну. Он имел с собой железные буквы, чтобы никогда не забыть свою любимую родину. Он слышал много молитв в год катастрофы, но не мог помочь всем своим близким. Сопротивление было бесполезным, но он не согнулся и спас всех кого мог, зубами и ногтями. Когда изверги его поймали, им не удалось убить его, поскольку он еще не прожил своих тысячу лет. Так, однажды, с солнцем, ему удалось скрыться.
В ту же ночь он услышал молитву маленькой Светланы. Он видел многих, но никто не молился за других. Так он решил разыскать её в деревне. Это было легко, потому что она светилась в темноте. Он смотрел на неё, но она не видела его. Дракон был невидимым, с тех пор как покинул свою родину. Но она почувствовала его и вскрикнула:
- Кто это?
- Тот, кто услышал твою молитву.
- Вы святой?
- В моей стране святые пришли после!
- Почему я вас не вижу?
- Потому что в этом нет смысла.
- На кого вы похожи?
- На кого бы ты хотела, чтобы я был похож?
- На дракона!
- На дракона?
- Для того чтобы вас боялись те, кто причиняет боль людям.
- Ты не хочешь, чтобы я был похож на человека?
- Нет!
- Но почему?
- Как иначе ты будешь защищать нас?
- Ты права.
- Будешь моим монстром.
- Как говорится, свой человек.
- Точно.
- Хорошо, моя Светлана.
- Откуда ты знаешь мое имя?
- Я не знаю, я вижу.
- Ты странный.
- Это плохо?
- Нет. Так лучше, чтобы тебя не захотел кто-то другой.
- Я буду здесь для тебя.
- Зачем ты носишь с собой эти железные буквы?
Дракон начал рассказывать о своих приключениях и маленькая Светлана заснула. Она впервые была счастлива. Дракон остался стоять возле неё. Теперь, никто не причинит ей вреда. Наконец, и у него был свой свет в темноте. Маленькая Светлана была зажённой свечой несуществующего храма, который ждал следующего рассказа, чтобы разбудить мир. Они написали бы железные буквы, которые хранил дракон Светланы.
Lumineuse et le Dragon
N. Lygeros
Traduit du grec par A.-M. Bras
Il était une fois une petite fille, si petite que personne ne lui prêtait attention. On l’appelait Lumineuse car dans l’obscurité la plus noire ses cheveux étincelaient. Chaque soir avant de s’endormir, elle faisait sa prière pour les hommes. Elle ne voulait pas qu’on l’apprenne dans son village pour ne pas se faire rabrouer, se disait-elle en elle-même.
À cette époque un dragon passait dans son village. Il avait avec lui des lettres de fer pour ne jamais oublier sa patrie bien-aimée. Il avait entendu de nombreuses prières l’année de la catastrophe mais il ne pouvait aider tous les siens. La résistance était vaine mais ne s’éteignait pas et il sauvait tous ceux qu’il pouvait avec dents et ongles. Quand les bêtes l’attrapèrent elles ne réussirent pas à le tuer car il n’avait pas encore vécu ses mille ans. Et ainsi, un jour, avec le soleil il s’évada.
Cette nuit-là il entendit la prière de la petite Lumineuse. Il avait vu beaucoup de monde mais personne ne priait pour les autres. Alors il décida d’aller la voir dans son village. C’était facile car elle illuminait l’obscurité. Elle le regardait mais ne le voyait pas. Le dragon avait la couleur de l’invisible depuis qu’il avait quitté sa patrie.
Elle le sentait et elle cria :
- Qui est là?
- Celui qui a entendu ta prière
- Vous êtes un saint?
- Dans ma patrie les saints sont venus ensuite !
- Pourquoi je ne vous vois pas?
- Car il n’y a pas de raison.
- À quoi vous ressemblez?
- À quoi veux-tu que je ressemble?
- À un dragon!
- À un dragon ?
- C’est pour faire peur aux gens qui veulent faire du mal aux hommes...
- Tu ne veux pas que je ressemble à un homme?
- Non
- Mais pourquoi?
- Comment vas-tu nous protéger sinon?
-Tu as raison.
- Tu seras mon monstre.
- Comme on dit «mon homme».
- Exactement.
- Très bien, Lumineuse.
- Comment savez-vous mon nom?
- Je ne le sais pas, je le vois.
- Vous êtes bizarre.
- C’est gênant?
- Non, c’est mieux ainsi. Comme ça, personne d’autre ne vous voudra.
- Je serai ici pour toi
- Pourquoi tu transportes ces lettres de fer?
Le dragon commença à lui raconter ses aventures et la petite Lumineuse s’endormit. Elle était heureuse pour la première fois. Le dragon demeura debout près d’elle. Plus personne ne lui ferait du tort à présent. Il avait lui aussi, enfin, une lumière dans la nuit. La petite Lumineuse était seulement la bougie allumée d’un peuple inexistant qui attendait la prochaine histoire pour que le monde s’éveille. Les lettres de fer que tenait le dragon de Lumineuse l’écriraient.
À cette époque un dragon passait dans son village. Il avait avec lui des lettres de fer pour ne jamais oublier sa patrie bien-aimée. Il avait entendu de nombreuses prières l’année de la catastrophe mais il ne pouvait aider tous les siens. La résistance était vaine mais ne s’éteignait pas et il sauvait tous ceux qu’il pouvait avec dents et ongles. Quand les bêtes l’attrapèrent elles ne réussirent pas à le tuer car il n’avait pas encore vécu ses mille ans. Et ainsi, un jour, avec le soleil il s’évada.
Cette nuit-là il entendit la prière de la petite Lumineuse. Il avait vu beaucoup de monde mais personne ne priait pour les autres. Alors il décida d’aller la voir dans son village. C’était facile car elle illuminait l’obscurité. Elle le regardait mais ne le voyait pas. Le dragon avait la couleur de l’invisible depuis qu’il avait quitté sa patrie.
Elle le sentait et elle cria :
- Qui est là?
- Celui qui a entendu ta prière
- Vous êtes un saint?
- Dans ma patrie les saints sont venus ensuite !
- Pourquoi je ne vous vois pas?
- Car il n’y a pas de raison.
- À quoi vous ressemblez?
- À quoi veux-tu que je ressemble?
- À un dragon!
- À un dragon ?
- C’est pour faire peur aux gens qui veulent faire du mal aux hommes...
- Tu ne veux pas que je ressemble à un homme?
- Non
- Mais pourquoi?
- Comment vas-tu nous protéger sinon?
-Tu as raison.
- Tu seras mon monstre.
- Comme on dit «mon homme».
- Exactement.
- Très bien, Lumineuse.
- Comment savez-vous mon nom?
- Je ne le sais pas, je le vois.
- Vous êtes bizarre.
- C’est gênant?
- Non, c’est mieux ainsi. Comme ça, personne d’autre ne vous voudra.
- Je serai ici pour toi
- Pourquoi tu transportes ces lettres de fer?
Le dragon commença à lui raconter ses aventures et la petite Lumineuse s’endormit. Elle était heureuse pour la première fois. Le dragon demeura debout près d’elle. Plus personne ne lui ferait du tort à présent. Il avait lui aussi, enfin, une lumière dans la nuit. La petite Lumineuse était seulement la bougie allumée d’un peuple inexistant qui attendait la prochaine histoire pour que le monde s’éveille. Les lettres de fer que tenait le dragon de Lumineuse l’écriraient.
Lucilla ed il Drago
N. Lygeros
Traduzione: Lucia Santini
C’era una volta una piccola bambina, ma così piccola che nessuno la notava. Si chiamava Lucilla, perché anche nel buio più oscuro risplendevano i suoi capelli. Ogni sera prima di dormire, diceva le sue preghiere per gli uomini. Non voleva che si venisse a sapere nel suo paese, altrimento l’avrebbero intimorita e le diceva in silenzio tra sé e sé.
In quel tempo, un Drago passava dalle sue parti. Aveva con sé delle lettere di ferro, per non dimenticare mai la sua tanto amata patria. Aveva ascoltato tante preghiere negli anni della catastrofe, ma non riuscì ad aiutare tutti i suoi cari. La resistenza fu vana, ma non chinò mai la testa e salvò quanti poté con tutta la grinta che aveva. Quando lo catturarono la belve, non riuscirono ad ucciderlo, perché non aveva ancora vissuto i suoi mille anni. Così un giorno con tanto sole, scappò.
Quella notte sentì la preghiera della piccola Lucilla. Aveva visto tante persone ma nessuno pregava per gli altri. Allora decise di andarla a trovare nel suo paese. Era facile, perché risplendeva in mezzo al buio. La guardò, ma lei non lo vedeva. Il Drago aveva il colore dell’invisibile da quando era fuggito dalla sua patria. Lo percepì e gridò.
-Chi è?
-Colui che ha sentito la tua preghiera.
-Siete un santo?
-Nella mia patria i santi sono arrivati dopo!
-Perché non vi vedo?
-Perché non ce n’è motivo.
-Con cosa assomigliate?
-Con cosa vuoi che assomigli?
-Con un Drago!
-Con un Drago?
-Così vi temono tutti quelli che fanno del male agli uomini.
-Non vuoi che assomigli ad un uomo?
-No!
-Ma perché?
-Come potrai proteggerci altrimenti.
-Hai ragione.
-Sarai il mio mostro.
-Come si dice, il mio uomo.
-Esattamente.
-Va bene, Lucilla cara.
-Come conoscete il mio nome?
-Non lo so, lo vedo.
-Sei strano.
-Ha importanza?
-No. E’ meglio. Così non ti vuole nessun altro.
-Rimarrò qui per te.
-Perché porti con te le lettere di ferro?
Il Drago cominciò a raccontarle le sue avventure e la piccola Lucilla si addormentò.
Per la prima volta era serena. Il Drago rimase in piedi di fianco a lei. Da allora nessuno l’avrebbe più infastidita. Aveva finalmente anche lui una luce in mezzo al buio. La piccola Lucilla era la candela accesa di un tempio inesistente che attendeva la prossima storia, affinché la gente si svegliasse. Quella gente avrebbe scritto le lettere di ferro che coservava il Drago di Lucilla.
In quel tempo, un Drago passava dalle sue parti. Aveva con sé delle lettere di ferro, per non dimenticare mai la sua tanto amata patria. Aveva ascoltato tante preghiere negli anni della catastrofe, ma non riuscì ad aiutare tutti i suoi cari. La resistenza fu vana, ma non chinò mai la testa e salvò quanti poté con tutta la grinta che aveva. Quando lo catturarono la belve, non riuscirono ad ucciderlo, perché non aveva ancora vissuto i suoi mille anni. Così un giorno con tanto sole, scappò.
Quella notte sentì la preghiera della piccola Lucilla. Aveva visto tante persone ma nessuno pregava per gli altri. Allora decise di andarla a trovare nel suo paese. Era facile, perché risplendeva in mezzo al buio. La guardò, ma lei non lo vedeva. Il Drago aveva il colore dell’invisibile da quando era fuggito dalla sua patria. Lo percepì e gridò.
-Chi è?
-Colui che ha sentito la tua preghiera.
-Siete un santo?
-Nella mia patria i santi sono arrivati dopo!
-Perché non vi vedo?
-Perché non ce n’è motivo.
-Con cosa assomigliate?
-Con cosa vuoi che assomigli?
-Con un Drago!
-Con un Drago?
-Così vi temono tutti quelli che fanno del male agli uomini.
-Non vuoi che assomigli ad un uomo?
-No!
-Ma perché?
-Come potrai proteggerci altrimenti.
-Hai ragione.
-Sarai il mio mostro.
-Come si dice, il mio uomo.
-Esattamente.
-Va bene, Lucilla cara.
-Come conoscete il mio nome?
-Non lo so, lo vedo.
-Sei strano.
-Ha importanza?
-No. E’ meglio. Così non ti vuole nessun altro.
-Rimarrò qui per te.
-Perché porti con te le lettere di ferro?
Il Drago cominciò a raccontarle le sue avventure e la piccola Lucilla si addormentò.
Per la prima volta era serena. Il Drago rimase in piedi di fianco a lei. Da allora nessuno l’avrebbe più infastidita. Aveva finalmente anche lui una luce in mezzo al buio. La piccola Lucilla era la candela accesa di un tempio inesistente che attendeva la prossima storia, affinché la gente si svegliasse. Quella gente avrebbe scritto le lettere di ferro che coservava il Drago di Lucilla.
