L’apport du génocide
N. Lygeros
Tout notre héritage culturel est le fruit des apports de toutes les nations. Nous comprenons ceci d’autant mieux lorsque nous pensons combien appauvrie eût été notre culture si les peuples condamnés par l’Allemagne n’eussent point été capables, tels les Juifs, de créer la Bible ou de donner le jour à un Einstein, à un Spinoza; si les Polonais n’eussent été à même d’offrir au monde un Copernic, un Chopin, une Curie; si les Tchèques n’eussent produit un Huss, un Dvorak; si les Grecs n’eussent donné un Platon ni un Socrate; si les Russes n’avaient offert au monde un Tolstoï et un Rimski-Korsakov; les Français un Voltaire, un Montesquieu, un Pasteur; les Hollandais un Erasme, un Grotius et un Rembrandt; les Belges un Rubens et Maeterlinck; les Norvégiens un Grieg; les Yougoslaves un Negosti; les Danois un Kierkegaard.
Raphaël Lemkin
Si un génocide a un apport, c’est sans doute celui de la conscience de la perte. Seulement, il faut conceptualiser cette perte et imaginer sa représentation matérielle dans le cas de sa réussite. Même dans le cadre de notre lutte pour la reconnaissance du génocide, nous oublions bien souvent de réaliser l’absence des personnes qui ne sont jamais nées à cause de la mort de leurs ascendants. Nous pensons aux victimes et même à certains hommes en particulier lorsque nous connaissons leur oeuvre et leur contribution à l’évolution de l’humanité. Seulement qui d’entre nous pense à ceux qui n’ont pas eu cette occasion? La réponse est simple : Raphaël Lemkin. Il s’agit du concepteur du mot génocide. Mais il est encore plus profond que cela. A travers ses écrits, il nous montre la voie humaine dépourvue de voix au sein des sociétés de l’oubli. Il détache des nations, le fruit de celles-ci pour le donner en cadeau à l’humanité tout entière. Ainsi les hommes sont des dons à l’humanité. Dans ce nouveau contexte, la notion de génocide prend une nouvelle dimension et il en est de même pour la négation du génocide. Il ne s’agit plus d’événements isolés dans le temps avec un impact local malgré leur horreur. Il s’agit d’un crime qui se perpétue à travers le temps tant qu’il n’est pas reconnu. Et c’est en raison de cela que le crime contre l’humanité est si immonde. Car il ne cesse de blesser l’humanité. Cette dernière se retrouve dans la position d’une mère que le barbare éventre pour lui arracher son enfant et le décapiter. Le crime est conçu pour laisser une trace indélébile dans le temps et que l’enfant ne puisse conserver la mémoire de sa mère éventrée. Ainsi le meurtre est double. Il ne recherche pas seulement la blessure mais aussi la permanence de celle-ci. Il ne se contente pas du symbole, il désire le stigmate. La crucifixion ne suffit pas au bourreau car il craint la résurrection. Toute la problématique du génocide se trouve dans la permanence de l’acte alors que nous avons tendance à le considérer comme un fait. Car nous oublions les descendants des victimes. Et surtout leur contribution probable à l’évolution de l’humanité. Voilà ce que nous rappelle le texte de Raphaël Lemkin. En nous donnant les noms d’hommes qui ont aidé l’humanité, il nous fait comprendre de manière plus palpable, la perte que représente un génocide pour l’humanité. De plus, il nous permet de réaliser qu’il ne s’agit de l’humanité présente mais de celle du futur, de celle qui n’aura jamais l’occasion de naître, de vivre et de créer. Raphaël Lemkin insiste sur ce fait pour nous faire saisir l’importance de la condamnation de ce crime contre l’humanité. Cela indique aussi que nous ne pouvons nous contenter de la reconnaissance. Il est nécessaire de passer au stade de la pénalisation afin de condamner ceux qui veulent décapiter l’enfant même si la mère a déjà été éventrée. Aussi la reconnaissance ne peut être que la première étape du processus de réparation, si le crime se perpétue à travers le temps. Aussi le véritable problème du génocide, en termes humains, ce n’est pas son historicité car elle est incontestable mais son caractère diachronique à travers le génocide de la mémoire. Le crime contre l’humanité ne s’effectue pas seulement à l’encontre du passé mais surtout à l’encontre de l’avenir. Voilà ce que nous devons avoir en tête lorsque nous examinons le génocide, tel est son apport.
Η συμβολή της γενοκτονίας
Ν. Λυγερός
Tout notre héritage culturel est le fruit des apports de toutes les nations. Nous comprenons ceci d’autant mieux lorsque nous pensons combien appauvrie eût été notre culture si les peuples condamnés par l’Allemagne n’eussent point été capables, tels les Juifs, de créer la Bible ou de donner le jour à un Einstein, à un Spinoza; si les Polonais n’eussent été à même d’offrir au monde un Copernic, un Chopin, une Curie; si les Tchèques n’eussent produit un Huss, un Dvorak; si les Grecs n’eussent donné un Platon ni un Socrate; si les Russes n’avaient offert au monde un Tolstoï et un Rimski-Korsakov; les Français un Voltaire, un Montesquieu, un Pasteur; les Hollandais un Erasme, un Grotius et un Rembrandt; les Belges un Rubens et Maeterlinck; les Norvégiens un Grieg; les Yougoslaves un Negosti; les Danois un Kierkegaard.
Raphaël Lemkin
Αν μια γενοκτονία έχει μια συμβολή, αυτή είναι χωρίς αμφιβολία εκείνη της συναίσθησης της απώλειας. Μόνο, πρέπει να γίνει αντιληπτή μια τέτοια απώλεια και να φαντασθούμε τη χειροπιαστή απεικόνισή της, στην περίπτωση που έχει πραγματωθεί. Ακόμα και στο πλαίσιο του αγώνα μας για την αναγνώριση της γενοκτονίας, ξεχνάμε συχνά να συνειδητοποιήσουμε την απουσία των προσώπων εκείνων που δεν γεννήθηκαν ποτέ, εξαιτίας του θανάτου των προγόνων τους. Σκεφτόμαστε τα θύματα, ακόμα και ορισμένους ανθρώπους, ιδιαίτερα εφόσον γνωρίζουμε το έργο τους και τη συμβολή τους στην εξέλιξη της ανθρωπότητας. Μόνο, ποιος από εμάς σκέφτεται αυτούς που δεν είχαν αυτή την δυνατότητα; Η απάντηση είναι απλή: Ο Ράφαελ Λέμκιν. Πρόκειται για τον δημιουργό της έννοιας της λέξης ‘γενοκτονία’. Αλλά είναι ακόμα πιο βαθύς απ’ αυτό. Δια μέσου των γραπτών του μας δείχνει τον ανθρώπινο δρόμο, που στερήθηκε η φωνή μέσα στη κοινωνία της λήθης. Αποσπά από τα έθνη τον καρπό τους, για να τον δώσει ως δώρο σ’ ολόκληρη την ανθρωπότητα. Έτσι, οι άνθρωποι είναι δώρα για την ανθρωπότητα. Σ’ αυτό το νέο πλαίσιο, η έννοια της γενοκτονίας αποκτά μια νέα διάσταση, που αφορά παράλληλα στην άρνηση της γενοκτονίας. Δεν πρόκειται πλέον για γεγονότα μεμονωμένα μέσα στο χρόνο με μια τοπική επίδραση, παρά τη φρίκη τους. Πρόκειται για ένα έγκλημα που διαιωνίζεται στο διάβα του χρόνου, όσο δεν αναγνωρίζεται. Και είναι αυτός ο λόγος, που ένα τέτοιο έγκλημα κατά της ανθρωπότητας γίνεται τόσο αποτρόπαιο. Γιατί δεν παύει να πληγώνει την ανθρωπότητα. Αυτή βρίσκεται στη θέση της μητέρας, που ο βάρβαρος ξεκοίλιασε για ν’ αρπάξει το παιδί της και να το αποκεφαλίσει. Το έγκλημα γίνεται αντιληπτό αφήνοντας ένα ανεξίτηλο σημάδι μέσα στο χρόνο και καθιστώντας το παιδί ανήμπορο να διατηρήσει τη μνήμη της ξεκοιλιασμένης μάνας του. Έτσι, ο φόνος είναι διπλός. Δεν επιδιώκει μόνο την πληγή, αλλά και τη διάρκειά της. Δεν ικανοποιείται με το συμβολισμό, επιθυμεί το στιγματισμό. Η σταύρωση δεν επαρκεί για το δήμιο, γιατί φοβάται την ανάσταση. Όλος ο προβληματισμός γύρω από τη γενοκτονία βρίσκεται στη διάρκεια της πράξης, για όσο έχουμε την τάση να την θεωρούμε ένα απλό γεγονός. Γιατί ξεχνάμε τους απογόνους των θυμάτων. Και κυρίως την πιθανή συνεισφορά τους στην εξέλιξη της ανθρωπότητας. Να, τι μας υπενθυμίζει το κείμενο του Ραφαέλ Λέμκιν. Δίνοντάς μας τα ονόματα των ανθρώπων που βοήθησαν την ανθρωπότητα, μας κάνει να αντιληφθούμε με τρόπο χειροπιαστό την απώλεια που αντιπροσωπεύει η γενοκτονία για την ανθρωπότητα. Επιπλέον, μας επιτρέπει να συνειδητοποιούμε ότι δεν αφορά μόνο στην ανθρωπότητα του παρόντος, αλλά σ’ εκείνη του μέλλοντος, που δεν θα έχει ποτέ την ευκαιρία να γεννηθεί, να ζήσει, να δημιουργήσει. Ο Ράφαελ Λέμκιν επιμένει σ’ αυτό το γεγονός, για να γίνει αντιληπτή η σπουδαιότητα της καταδίκης αυτού του εγκλήματος κατά της ανθρωπότητας. Αυτό υποδεικνύει ακόμα ότι δεν μπορεί να μας αρκεί μόνο η αναγνώριση. Είναι αναγκαίο να περάσουμε στο στάδιο της ποινικοποίησης, για να καταδικάσουμε αυτούς που θέλησαν ν’ αποκεφαλίσουν το παιδί, ακόμα κι αν η μάνα ήταν ήδη ξεκοιλιασμένη. Επιπλέον, η αναγνώριση δεν μπορεί παρά να είναι το πρώτο βήμα στη διαδικασία της αποκατάστασης, καθόσον το έγκλημα διαπράχθηκε δια μέσου του χρόνου. ΄Ετσι, το πραγματικό πρόβλημα της γενοκτονίας, με ανθρώπινες διαστάσεις, δεν είναι η ιστορικότητα, μιας και αυτή είναι αδιαμφισβήτητη, αλλά το χαρακτηριστικό της διαχρονικότητάς της, μέσω της γενοκτονίας της μνήμης. Το έγκλημα κατά της ανθρωπότητας δεν πραγματοποιείται μόνο έναντι των περασμένων, αλλά κυρίως έναντι των επερχόμενων. Αυτό πρέπει να έχουμε στο νου, όταν εξετάζουμε τη γενοκτονία, αυτή είναι η συμβολή της.
Genocide's contribution
N. Lygeros
Translated from the Greek by Evi Charitidou
Tout notre héritage culturel est le fruit des apports de toutes les nations. Nous comprenons ceci d’autant mieux lorsque nous pensons combien appauvrie eût été notre culture si les peuples condamnés par l’Allemagne n’eussent point été capables, tels les Juifs, de créer la Bible ou de donner le jour à un Einstein, à un Spinoza; si les Polonais n’eussent été à même d’offrir au monde un Copernic, un Chopin, une Curie; si les Tchèques n’eussent produit un Huss, un Dvorak; si les Grecs n’eussent donné un Platon ni un Socrate; si les Russes n’avaient offert au monde un Tolstoï et un Rimski-Korsakov; les Français un Voltaire, un Montesquieu, un Pasteur; les Hollandais un Erasme, un Grotius et un Rembrandt; les Belges un Rubens et Maeterlinck; les Norvégiens un Grieg; les Yougoslaves un Negosti; les Danois un Kierkegaard.:
Raphaël Lemkin
If genocide contributes to something, this, undoubtedly, is to becoming conscious of loss. However, such a loss should be conceptualized and its tangible depiction imagined, in case it has really taken place. Even in the context of our struggle to recognize genocide we often forget to realize the absence of those who have never been born due to their ancestors’ death. We are thinking of the victims and even of certain people, especially if we know their work and their contribution to humanity’s evolution. But, who’s thinking of those who didn’t have this possibility? The answer is simple: Raphael Lemkin. It’s him who conceived the notion of the word ‘genocide’. But, he goes deeper than this. It’s through his writings that he shows us the human path deprived of voice in society’s oblivion. He detaches from the nations their fruit to donate it then as a gift to whole humanity. Thus, the humans are gifts for humanity. In this new framework, the notion of genocide obtains a new dimension which in parallel concerns the negation of genocide. Genocides are not any longer isolated events within time with a local impact, despite their horror. They constitute crimes perpetuated in the course of time, as long as they are not recognized as such. And this is the reason why such a crime against humanity becomes so abominable. For, it doesn’t cease hurting humanity; with the latter one being again in the position of a mother gutted by the barbarian who snatched her child to decapitate it. The crime is conceived by leaving an indelible stigma in time and by the child’s inability to preserve in its memory its gutted mother. Thus, the murder committed is double. It doesn’t pursue the wound only, but also its permanence. It doesn’t limit itself only to symbolism; it desires stigmatization, as well. Crucifixion is not enough for the executioner, because he’s afraid of resurrection. The whole problematic regarding genocide finds itself in the duration of the action, as long as we tend to consider it as a simple fact. For, we forget the victims’ descendants; and mainly their possible contribution to the evolution of humanity. This is what Raphael Lemkin’s text reminds us of. By giving us the names of humans who have assisted humanity, he makes us tangibly comprehend the loss represented by genocide for humanity. Moreover, it allows us realize that not only does this concern current humanity, but also the future one which will never have the possibility to be born, to live, and create. Raphael Lemkin insists on this fact, so that we grasp the importance of condemning this crime against humanity. Moreover, this indicates us that we cannot limit ourselves to recognition. It’s necessary to pass to the penalization phase to condemn those who wanted to decapitate the child, even if the mother was already gutted. So, recognition cannot constitute but the first step in the reparation process, since the crime was committed through time. So, in human dimensions, the real problem of genocide is not its historicity, since this is unquestionable, but its diachronic character through the genocide of memory. The crime against humanity does not take place only against the ones who passed away, but certainly also against those to come. This is what we should always bear in mind, when we examine genocide; and this is its contribution.
Вклад ґеноциду
Н. Лігерос
Переклад Г. Маслюк
Tout notre héritage culturel est le fruit des apports de toutes les nations. Nous comprenons ceci d’autant mieux lorsque nous pensons combien appauvrie eût été notre culture si les peuples condamnés par l’Allemagne n’eussent point été capables, tels les Juifs, de créer la Bible ou de donner le jour à un Einstein, à un Spinoza; si les Polonais n’eussent été à même d’offrir au monde un Copernic, un Chopin, une Curie; si les Tchèques n’eussent produit un Huss, un Dvorak; si les Grecs n’eussent donné un Platon ni un Socrate; si les Russes n’avaient offert au monde un Tolstoï et un Rimski-Korsakov; les Français un Voltaire, un Montesquieu, un Pasteur; les Hollandais un Erasme, un Grotius et un Rembrandt; les Belges un Rubens et Maeterlinck; les Norvégiens un Grieg; les Yougoslaves un Negosti; les Danois un Kierkegaard.Raphaël Lemkin
Якщо ґеноцид робить якийсь вклад, це, без сумніву, відчуття втрати. Тільки треба побачити цю втрату і уявити собі її прагматичне відображення у випадку, якщо вона власне сталася. Одночасно, в нашій боротьбі за визнання ґеноциду, ми часто забуваємо усвідомити відсутність тих, хто ніколи не народився внаслідок передчасної смерті його пращурів. Ми згадуємо жертви, серед них окремих людей, особливо, якщо знаємо про їх вклад у розвиток людства. Але хто спрямовує свою думку до тих, хто не отримав такої можливості? Відповідь є простою – Рафаель Лемкін. Мова йде про творця поняття слова ґеноцид. Суть є ще глибшою. Через свої записи він показує нам шлях людини, позбавленої голосу в суспільстві забуття. Очищає нації, роблячи подарунок всьому людству. В цьому новому ракурсі поняття ґеноциду здобуває зовсім нові масштаби, що стосується одночасно заперечення ґеноциду. Мова не йде вже про окремі факти в часі з місцевим впливом, попри весь їх жах. Мова про злочин, що увіковічнюється з плином часу, доки не визнається. І саме це робить злочин проти людства таким жахливим. Тому що продовжує ранити людство. Знаходиться на місці жінки, що варвари вирвали з її утроби дитину, щоб її обезголовити. Злочин сприяє тому, щоб залишився незгладимий слід у часі, і тому, що дитина не може зберегти пам’ять розпотрошеної матері. Однак вбивство є подвійним. Не досліджується тільки рана людства, але й тривалість її існування. Не задовольняється її символічністю, вимагає стигматизації. Розп’яття не задовольняє вбивцю, бо він боїться воскресіння. Вся проблематика навколо ґеноциду криється в тривалості дії, доки ми маємо тенденцію трактувати її як факт. Тому що ми забуваємо нащадків жертв. І, як наслідок, їх вклад у розвиток людства. Тому ми звертаємося до творів Рафаеля Лемкіна. Вони називають нам імена людей, які допомогли людству, як допомагають нам практично відчути втрату, що уособлює ґеноцид для людства. Додатково, дає нам можливість усвідомити, що це стосується не тільки людства сьогодні, але й майбутнього, яке не має шансу народитися, жити, творити. Рафаель Лемкін наголошує на цьому понятті, щоб стала відчутною важливість засудження цього злочину проти людства. Показує також, що ми не можемо задовольнятися лише визнанням. Необхідно перейти до стадії притягнення до відповідальності та, в кінцевому результаті, до покарання тих, хто захотів обезголовити дитину навіть тоді, коли мати була вже розпотрошена. Додатково, визнання не може не бути лише першим кроком відновлення, так як злочин відбувся за допомогою часу. Одночасно, справжньою проблемою ґеноциду, в людському вимірі, є не історичність, так як вона є безсумнівною, але характерність її діахронічності через ґеноцид пам’яті. Злочин проти людства не чиниться тільки проти минулих, але й проти майбутніх поколінь. Це ми повинні мати на увазі, коли досліджуємо ґеноцид, що і є його вкладом.
Вклад геноцида
Н. Лигерос
Перевод с греческого Кира Стамболиди
Tout notre héritage culturel est le fruit des apports de toutes les nations. Nous comprenons ceci d’autant mieux lorsque nous pensons combien appauvrie eût été notre culture si les peuples condamnés par l’Allemagne n’eussent point été capables, tels les Juifs, de créer la Bible ou de donner le jour à un Einstein, à un Spinoza; si les Polonais n’eussent été à même d’offrir au monde un Copernic, un Chopin, une Curie; si les Tchèques n’eussent produit un Huss, un Dvorak; si les Grecs n’eussent donné un Platon ni un Socrate; si les Russes n’avaient offert au monde un Tolstoï et un Rimski-Korsakov; les Français un Voltaire, un Montesquieu, un Pasteur; les Hollandais un Erasme, un Grotius et un Rembrandt; les Belges un Rubens et Maeterlinck; les Norvégiens un Grieg; les Yougoslaves un Negosti; les Danois un Kierkegaard.
Raphaël Lemkin
Если геноцид делает какой-то вклад, это, несомненно, сознание потери. Только надо увидеть эту потерю и представить ее прагматическое отражение в случае, если действительно произошлa. Вместе с тем, в нашей борьбе за признание геноцида, мы часто забываем осознать отсутствие тех, кто никогда не родился в связи со смертью своих предков. Мы думаем о жертвах, даже определенных людей, особенно, если знаем об их вкладe в развитие человечества. Но кто думает о тех, кто не получил такой возможности? Ответ прост - Рафаэль Лемкин. Речь идет о создателе понятия слова геноцид. Но он гораздо глубже, чем это. Через свои записи он показывает нам человеческий путь, лишенный голоса, в обществе забвения. Он собирает плоды народов, чтобы сделать подарок всему человечеству. Таким образом люди - дары человечествy. В этом новом ракурсе понятие геноцида приобретает новое измерение, касающееся одновременно отрицания геноцида. Речь не идет уже об отдельных фактах во времени, с местным воздействием, несмотря на весь их ужас. Речь о преступлении, которое увековечивается с течением времени, пока не признается. И это является причиной того, что такое преступление против человечества, становится столь ужасным. Ибо продолжает ранить человечество. Находится на месте матери, y которой варвары вырвали из ее чрева ребенка, чтобы его обезглавить. Преступление способствует тому, чтобы остался неизгладимый след во времени, делаяя ребенка неспособным сохранить память распотрошенной матери. Таким образом убийство является двойным. Не преследует только рану, но и ее продолжительность. Не удовлетворяется символикой, требует стигматизации. Распятие не недостаточно палачу, поскольку он боится воскресения. Вся проблематика вокруг геноцида кроется в длительности действия, пока мы имеем тенденцию рассматривать его в качестве простого факта. Так как мы забываем потомков жертв. И, главным образом, их вклад в развитие человечества. Поэтому мы обращаемся к произведениям Рафаэля Лемкина. Они называют нам имена людей, которые помогли человечеству, что заставляет нас ощутить потерю, которую олицетворяет геноцид для человечества. Кроме того, дает нам возможность осознать, что это касается не только человечества сегодня, но и человечества будущего, которое никогда не будет иметь возможности родиться, жить, творить. Рафаэль Лемкин настаивает на этом понятии, чтобы стала ощутимой значимость осуждения этого преступления против человечества. Он также указывает, что мы не можем довольствоваться лишь признанием. Необходимо перейти к стадии криминализации и, в конечном итоге, к наказанию тех, кто захотел обезглавить ребенка даже тогда, когда мать была уже распотрошена. Кроме того, признание не может не быть лишь первым шагом в процессе восстановления, так как преступление было совершено на протяжении времени. Таким образом, настоящей проблемой геноцида, в человеческом измерении, является не историчность, так как она не подлежит сомнению, а характерность его диахроничности через геноцид памяти. Преступление против человечества не оказывается только против прошлых, но и против будущих поколений. Это мы должны иметь в виду, при рассмотрении вопроса о геноциде, что и является его вкладом.
La contribución del genocidio
N. Lygeros
Traducción al español de Eduardo Lucena González, Olga Raptopoulou
Tout notre héritage culturel est le fruit des apports de toutes les nations. Nous comprenons ceci d’autant mieux lorsque nous pensons combien appauvrie eût été notre culture si les peuples condamnés par l’Allemagne n’eussent point été capables, tels les Juifs, de créer la Bible ou de donner le jour à un Einstein, à un Spinoza; si les Polonais n’eussent été à même d’offrir au monde un Copernic, un Chopin, une Curie; si les Tchèques n’eussent produit un Huss, un Dvorak; si les Grecs n’eussent donné un Platon ni un Socrate; si les Russes n’avaient offert au monde un Tolstoï et un Rimski-Korsakov; les Français un Voltaire, un Montesquieu, un Pasteur; les Hollandais un Erasme, un Grotius et un Rembrandt; les Belges un Rubens et Maeterlinck; les Norvégiens un Grieg; les Yougoslaves un Negosti; les Danois un Kierkegaard.
Raphaël Lemkin
Si un genocidio contribuye a algo eso es, sin duda, a la conciencia de la pérdida. Sin embargo, la pérdida tiene que ser perceptible e imaginar su descripción tangible, en el caso de que haya sucedido. Incluso en el margen de nuestra lucha por el reconocimiento del genocidio olvidamos a menudo darnos cuenta de la ausencia de aquellas personas que no nacieron nunca debido a la muerte de sus antepasados. Pensamos especialmente en unas personas, algunas veces personas concretas, siempre y cuando sepamos sobre su obra y su contribución al desarrollo de la Humanidad. Pero ¿quién entre nosotros piensa en las personas que no tuvieron esta posibilidad? La respuesta es muy fácil: Raphaël Lemkin. Se trata del creador de la noción de la palabra “genocidio”. Pero él lo profundiza más. Mediante sus escritos nos muestra el camino humano privado de la voz en la sociedad del olvido. Separa de las naciones sus frutos para donarlos a toda la Humanidad. Por lo tanto, las personas son regalos para la Humanidad. En este margen nuevo, la noción del genocidio obtiene una nueva dimensión que paralelamente incumbe a la negación del genocidio. Los genocidios ya no son unos hechos aislados en el tiempo con impacto local, a pesar de su horror. Se trata de un crimen que se perpetúa al pasar el tiempo siempre y cuando no esté reconocido. Y esta es la razón por la que un crimen tal contra la Humanidad sigue siendo tan abominable. Porque no deja de herir a la Humanidad. Esta se encuentra en la posición de la madre destruida por el bárbaro que le arrebató a su hijo para decapitarlo. El crimen se concibe dejando un estigma indeleble a lo largo del tiempo y por la incapacidad del niño de preservarse en la memoria de su madre eviscerada. Por eso el asesinato cometido es doble. No consigue sólo la herida sino su permanencia. No se limita sólo a lo simbólico, sino que anhela la estigmatización también. La crucifixión no es suficiente para el verdugo porque tiene miedo de la resurrección. La problemática sobre el genocidio estriba en la duración de la acción, siempre y cuando tendamos a considerarlo como un simple hecho. Es que nos olvidamos de los descendientes de las víctimas y sobre todo de su posible contribución a la evolución de la Humanidad. Esto es lo que el texto de Raphaël Lemkin nos recuerda. Al darnos los nombres de los seres humanos que ayudaron a la Humanidad, nos hace comprender de manera tangible la pérdida que representa el genocidio para la misma. Además, nos permite darnos cuenta de que no incumbe sólo a la Humanidad del presente sino a la del futuro, que no tendrá la oportunidad de nacer, vivir, crear. Raphaël Lemkin insiste mucho en este hecho para que podamos comprender la importancia de la condena de este crimen contra la Humanidad. Por otra parte esto nos indica que no podemos limitarnos al reconocimiento. Es necesario pasar a la fase de penalización para condenar a los que querían decapitar al niño aun cuando la madre fue ya eviscerada. Por lo tanto el reconocimiento no puede constituir sino el primer paso en el proceso de reparación, ya que el crimen fue cometido a través del tiempo. Por eso el problema verdadero del genocidio, en dimensiones humanas, no es su historicidad, ya que es indiscutible, sino el rasgo diacrónico mediante el genocidio de la memoria. El crimen contra la Humanidad no tiene lugar sólo en contra de los que fallecieron sino, sin duda alguna, también contra los que vendrán. Esto es lo que siempre debemos tener en cuenta al examinar el genocidio y esta es su contribución.
