Η ποινικοποίηση της μη αναγνώρισης ως ανθρώπινη αξία
Ν. Λυγερός
Η πρόσφατη καταδίκη του προέδρου του εργατικού κόμματος της Τουρκίας, σε δικαστήριο της Ελβετίας που έχει ψηφίσει την ποινικοποίηση της μη αναγνώρισης της γενοκτονίας των Αρμενίων, είναι ενδεικτική από μόνη της για την αξία της νομολογίας στον τομέα των ανθρωπίνων δικαιωμάτων.
Προς το παρόν, μόνο η έννοια της αναγνώρισης της γενοκτονίας είναι ευρύτερα γνωστή. Η γενοκτονία των Εβραίων, των Αρμενίων, των Ποντίων, των Ουκρανών έχουν αναγνωριστεί από διάφορα κράτη σε μεγαλύτερο ή μικρότερο βαθμό όσον αφορά στον αριθμό. Κατά συνέπεια, η αναγνώριση μίας γενοκτονίας δεν αποτελεί πια μια αφαιρετική έννοια, ακόμα και αν παραμένει δύσκολη διότι στην ουσία είναι παθητική με την έννοια ότι αν δεν εφαρμοστεί δεν υπάρχουν επιπτώσεις.
Με το μνημείο της γενοκτονίας των Αρμενίων αλλά και των Ουκρανών, ως έγκλημα εναντίον της ανθρωπότητας, ανακαλύψαμε πρακτικά τη διαφορά μεταξύ αναγνώρισης και ποινικοποίησης. Όπως εκείνη τη στιγμή υπήρχε μόνο η αναγνώριση στη Γαλλία, είδαμε εκατοντάδες φανατικούς Τούρκους να προσπαθούν να καταστρέψουν το μνημείο. Όταν τους σταμάτησαν Αρμένιοι και Γάλλοι διαδηλωτές, αμύνθηκαν λέγοντας ότι έχουν δικαίωμα να εκφραστούν ελεύθερα εφόσον δεν υπάρχει ποινικοποίηση. Εκείνη τη στιγμή, βέβαια, δεν εμφανίστηκε κανένας υπέρμαχος της αναγνώρισης και όχι της ποινικοποίησης, για να προστατέψει το μνημείο. Διότι αυτή η κατηγορία ατόμων έχουν απόψεις μόνο όταν το πλαίσιο δεν είναι επικίνδυνο. Και στην ουσία, αδιαφορούν για τις επιπτώσεις πάνω στα θύματα διότι προτιμούν την ελεύθερη έκφραση των δολοφόνων. Ως άμυνα, χρησιμοποιούν το επιχείρημα της αρνητικότητας της ποινικοποίησης σε γενικό πλαίσιο. Ξεχνούν, βέβαια, ότι η απαγόρευση ενός εγκλήματος είναι πάντα θετική.
Η αναγνώριση δεν είναι παρά το πρώτο βήμα της διαδικασίας της διόρθωσης. Όσοι είναι εναντίον της ποινικοποίησης, είναι στην ουσία εναντίον ολόκληρης της διαδικασίας. Η ποινικοποίηση είναι η νομική προστασία της ανθρώπινης αξιοπρέπειας και μνήμης. Δεν είναι τίποτα άλλο και βέβαια δεν θέτει σε κίνδυνο την ελευθερία. Η ίδια η ελευθερία εκφυλίζεται, αν επιτρέπει ένα έγκλημα και ειδικά ένα έγκλημα εναντίον της ανθρωπότητας.
Κάθε αναγνώριση, κάθε ποινικοποίηση δεν είναι μόνο μία νίκη των ανθρωπίνων δικαιωμάτων. Δείχνει και την ανθρώπινη αξιοπρέπεια κάθε κράτους που αναγνωρίζει μία γενοκτονία και ποινικοποιεί τη μη αναγνώριση. Η Ελβετία που φημίζεται ότι είναι ένα από τα πιο ουδέτερα κράτη του κόσμου και που επιτρέπει περισσότερες ελευθερίες από άλλα κράτη, με την εφαρμογή της νομοθεσίας της ποινικοποίησης της μη αναγνώρισης της γενοκτονίας των Αρμενίων, αποδεικνύει ότι σέβεται ουσιαστικά και πρακτικά τα ανθρώπινα δικαιώματα.
Στην Ελλάδα έχουμε αναγνωρίσει τη γενοκτονία των Εβραίων, των Αρμενίων και των Ποντίων, όχι ακόμα των Ουκρανών. Όμως, δεν έχουμε ακόμα περάσει στο στάδιο της ποινικοποίησης. Τα ανθρώπινα δικαιώματα θα πρέπει να ξεπεράσουν τα κοινωνικά αντανακλαστικά, για να το καταφέρουμε.
Притягнення до карної відповідальності за невизнання
як людська цінність
як людська цінність
Н. Лігерос
Переклад Г. Маслюк
Нещодавнє засудження лідера робітничої партії Туреччини судом Швейцарії, що проголосував за притягнення до карної відповідальності за невизнання ґеноциду вірмен, є показовим щодо цінності юриспруденції в галузі прав людини.
На сьогоднішній день широко відомим є лише процес визнання ґеноциду. Різні держави в більшій чи меншій мірі, якщо говорити про кількість, визнали ґеноцид євреїв, вірмен, понтійців, українців. Отже, визнання ґеноциду більше не є абстрактним явищем, хоча залишається складним, тому що, по-суті, саме поняття продовжує бути пасивним, якщо воно не застосовується в юриспруденції і, відповідно, не тягне за собою ніяких наслідків.
Після зведення монументу в пам’ять про Ґеноцид вірмен, а також українців, як злочину проти людства, ми на практиці виявили різницю між визнанням та притягненням до карної відповідальності. На ту мить у Франції існувало тільки визнання, і сотні турків-фанатиків намагалися знищити монумент. Коли їх зупинили демонстранти-вірмени та французи, вони стали захищатися, говорячи, що мають право вільно висловлювати свою думку, оскільки це ніяк не карається. Тоді, звичайно, не з’явився жоден прихильник покарання, щоб захистити монумент. Тому що ця категорія людей має власну думку доти, поки це не стає небезпечним. По суті, їм байдуже щодо наслідків, яких зазнали жертви, перевага надається вільному волевиявленню вбивць. Як захист вони використовують арґумент, що законом карної відповідальності не встановлено. Звісно, вони забувають про те, що заборона на злочин діє завжди.
Визнання – це не більше ніж перший крок у процесі запобігання злочину. Ті, хто виступає проти притягнення до відповідальності, фактично виступають проти всього процесу. Покарання – це юридичний захист людської гідності та пам’яті. Це ніщо інше. Звичайно, воно ніяк не загрожує свободі. Сама свобода ганьбиться, якщо допускає злочин і, особливо, якщо це злочин проти людства.
Кожне визнання, кожне покарання – це не лише перемога прав людини. Вона демонструє людську гідність кожної держави, що визнає ґеноцид і карає за його невизнання. Швейцарія славиться тим, що є однією з найбільш нейтральних країн світу, яка надає більше свобод, ніж інші держави. Затвердивши закон про карну відповідальність за невизнання Ґеноциду вірмен, вона довела, що на практиці поважає права людини.
В Греції визнали Ґеноцид євреїв, вірмен і понтійців (українців – ще ні). Але до стадії карної відповідальності за невизнання ґеноциду в Греції ще не дійшли. Права людини мусять побороти суспільну реакцію для того, щоб це вдалося.
На сьогоднішній день широко відомим є лише процес визнання ґеноциду. Різні держави в більшій чи меншій мірі, якщо говорити про кількість, визнали ґеноцид євреїв, вірмен, понтійців, українців. Отже, визнання ґеноциду більше не є абстрактним явищем, хоча залишається складним, тому що, по-суті, саме поняття продовжує бути пасивним, якщо воно не застосовується в юриспруденції і, відповідно, не тягне за собою ніяких наслідків.
Після зведення монументу в пам’ять про Ґеноцид вірмен, а також українців, як злочину проти людства, ми на практиці виявили різницю між визнанням та притягненням до карної відповідальності. На ту мить у Франції існувало тільки визнання, і сотні турків-фанатиків намагалися знищити монумент. Коли їх зупинили демонстранти-вірмени та французи, вони стали захищатися, говорячи, що мають право вільно висловлювати свою думку, оскільки це ніяк не карається. Тоді, звичайно, не з’явився жоден прихильник покарання, щоб захистити монумент. Тому що ця категорія людей має власну думку доти, поки це не стає небезпечним. По суті, їм байдуже щодо наслідків, яких зазнали жертви, перевага надається вільному волевиявленню вбивць. Як захист вони використовують арґумент, що законом карної відповідальності не встановлено. Звісно, вони забувають про те, що заборона на злочин діє завжди.
Визнання – це не більше ніж перший крок у процесі запобігання злочину. Ті, хто виступає проти притягнення до відповідальності, фактично виступають проти всього процесу. Покарання – це юридичний захист людської гідності та пам’яті. Це ніщо інше. Звичайно, воно ніяк не загрожує свободі. Сама свобода ганьбиться, якщо допускає злочин і, особливо, якщо це злочин проти людства.
Кожне визнання, кожне покарання – це не лише перемога прав людини. Вона демонструє людську гідність кожної держави, що визнає ґеноцид і карає за його невизнання. Швейцарія славиться тим, що є однією з найбільш нейтральних країн світу, яка надає більше свобод, ніж інші держави. Затвердивши закон про карну відповідальність за невизнання Ґеноциду вірмен, вона довела, що на практиці поважає права людини.
В Греції визнали Ґеноцид євреїв, вірмен і понтійців (українців – ще ні). Але до стадії карної відповідальності за невизнання ґеноциду в Греції ще не дійшли. Права людини мусять побороти суспільну реакцію для того, щоб це вдалося.
