Οι φουσκωμένες κοιλιές
N. Lygeros
Στον Οδυσσέα Σ.
Όταν ήμουν μικρός άκουγα τις ιστορίες του παππού και νόμιζα πως μου έλεγε παραμύθια. Μόνο αυτός ήξερε για τις φουσκωμένες κοιλιές. Η γιαγιά πέθαινε σε άλλη περιοχή. Κρεμασμένος στα χείλη του παππού, δεν έβλεπα την απελπισία των δικών μας. Δεν μου είχαν μάθει τι σημαίνει πείνα. Ακόμα και αν νόμιζα τότε ότι πάντα πεινούσα. Εκείνος πέθαινε μέσα σ’ ένα χωριό με κόκκινα στίγματα. Και τα στάχυα έπεφταν κάθε μέρα για να σαπίσουν κάθε νύχτα. Ο παππούς επέμενε να τα ονομάζει ανθρώπους μα εγώ δεν τον πίστευα. Ήταν τόσο πολλά τα στάχυα της πατρίδας μου που ό,τι και να έλεγε ο παππούς ένιωθα τις υπερβολές του παραμυθιού. Όταν πήγα στρατό, άκουσα το ίδιο παραμύθι. Αυτό έλεγαν σε όλους τους νέους. Η μόνη διαφορά ήταν ότι ήταν το ίδιο παραμύθι. Μόνο ο τίτλος άλλαζε: πείνα για τους μεν, προπαγάνδα για τους δε. Στο τέλος αναρωτιόμουν τι είχε γίνει με τα στάχυα. Τα είχαν κόψει τα ατσάλινα χέρια ή είχαν σαπίσει από μόνα τους; Τότε άρχισα να ψάχνω για τα παραμύθια του παππού. Ήθελα να μάθω για τις φουσκωμένες κοιλιές και τα κρεμασμένα κορμιά. Κανείς δεν μπορούσε να βοηθήσει το παρελθόν μου. Έπρεπε ν’ ασχοληθώ με το μέλλον δίχως να το ξεχάσω. Για μένα όλα ήταν ανώνυμα στην αρχή. Έτσι νόμιζα. Όμως με τις έρευνες που έκανα μάθαινα όλο και περισσότερο για τις ιστορίες του παππού μου. Τα παραμύθια του ήταν γεμάτα άγνωστα ονόματα. Μα σιγά-σιγά εντόπιζα τις περιοχές τους. Διασταύρωνα τις πληροφορίες για να διαψεύσω τα λεγόμενά του. Όμως η πραγματικότητα αντιστεκόταν στην προσπάθειά μου. Μπόρεσα και διάβασα χειρόγραφες επιστολές απελπισμένων ανθρώπων που δεν είχαν πια παρά μόνο λίγες μέρες να ζήσουν. Τους έβλεπα επιτέλους τους ανώνυμους στρατιώτες του παππού μου. Κι έκλαιγα πάνω στα γράμματα των γυναικών τους. Τις αντίκριζα για πρώτη φορά με τις φουσκωμένες τις κοιλιές. Τα στάχυα δεν ήταν πια φαντασία. Οι γυναίκες ήταν έγκυος, μόνο από την πείνα. Δεν θα γεννούσαν ποτέ παιδιά, μόνο θάνατο. Όλοι αυτοί οι άνθρωποι είχαν ονόματα και ζωές. Και τώρα σιγά-σιγά με τις έρευνές μου αποκτούσα και πάλι μνήμη. Αποφάσισα ότι δεν θα πέθαινε η μνήμη τους. Θα επέστρεφα τις ζωές τους στη μνήμη μας. Μόνο η αναγνώριση μπορούσε να καταδικάσει τη βαρβαρότητα του συστήματος που είχε θερίσει τα στάχυα της νεότητάς μου, που είχε φουσκώσει τις κοιλιές των δικών μου με πείνα, που είχε αναγκάσει τους άθλιους να κρεμαστούν από απελπισία. Η μνήμη του παππού μου ζούσε πλέον μέσα μου κι ένιωθα τις πληγές της σαν να ήταν δικές μου. Έπρεπε να γράψω για να μην ξεχαστεί, έπρεπε να καταδικάσω για να ζήσουν επιτέλους το θάνατό τους με αξιοπρέπεια. Έτσι γεννήθηκε ο θρύλος της ανθρώπινης αξιοπρέπειας των φουσκωμένων κοιλιών.
Здуті животи
Н. Лігерос
Переклад Г. Маслюк
Одисею С.
Коли я був маленьким, я слухав оповіді дідуся і думав, що він розповідає мені казки. Лише він знав про здуті животи. Бабуся померла в іншій місцевості. Захоплений розповідями дідуся, я не помічав розпачу своїх рідних. Мене не навчили, що таке голод. Хоча самому здавалося тоді, що був завжди голодним. Дідусь помер у селі з червоними плямами. І колосся опадало щодня, аби зігнити щоночі. Дідусь наполягав називати їх людьми, але я йому не вірив. Моя батьківщина була настільки багата колоссям, тому, щоб не розповідав дідусь, я відчував казкове перебільшення. Коли я пішов до війська, почув цю ж саму казку. Це розповідали усім молодим. Єдина різниця, що це була та ж сама казка. Мінялись лише заголовки: голод для одних, пропаганда для інших. Нарешті, мене мучило питання, що ж сталося з цим колоссям? Його зрізали сталеві руки, чи воно зігнило саме по собі? Тоді я почав пошуки дідусевих казок. Хотів дізнатися про здуті животи та про повішані тіла. Ніхто не міг допомогти моєму минулому. Я повинен займатися майбутнім без того, щоб забути. Для мене все було безіменним на початку. Так я думав. Але через пошуки дізнавався все більше і більше про оповіді мого дідуся. Його казки були переповнені невідомими іменами. Та поволі я визначав їхнє місцезнаходження. Звіряв та схрещував інформацію, аби спростувати його розповіді. Але реальність чинила опір моїм спробам. Я зміг прочитати рукописні листи зневірених людей, котрим залишалося лише декілька днів життя. Нарешті, я побачив безіменних солдат мого дідуся. І плакав над листами їхніх жінок. Вперше я їх побачив зі здутими животами. Колосся вже не було фантазією. Жінки були вагітними, але від голоду. Вони вже ніколи не народять дітей, лише смерть. Всі ці люди мали імена та життя. І зараз по краплині, через мої пошуки я знову здобував пам'ять. Я вирішив, що ніколи не загине їхня пам'ять. Що поверну їх життя у нашу пам'ять. Тільки визнання може засудити варварство системи, що скосила колосся моєї молодості, що здула животи моїх рідних голодом, що заставила нещасних повіситися з розпачу. Пам'ять мого дідуся вже жила в мені, і я відчував її рани, наче свої власні. Я був зобов'язаний писати, аби не забулося, я повинен засудити, аби вони нарешті могли з гідністю відбути свою смерть. Ось так народилася легенда людської гідності здутих животів.
Вздутые животы
Н. Лигерос
Перевод с греческого Кира Стамболиди
Одиссею С.
Когда я был маленьким, я слушал рассказы дедушки и думал, что он рассказывает мне сказки. Только он знал о вздутых животах. Бабушка умерла в другой местности. Захваченный рассказами дедушки, я не замечал отчаяния своих родных. Меня не научили, что такое голод. Хотя самому казалось тогда, что был всегда голодным. Дедушка умер в селе с красными пятнами. И колосья опадали каждый день, чтобы гнить каждую ночь. Дедушка настаивал называть их людьми, но я ему не верил. Моя родина была настолько богата колосьями, поэтому, чтобы не рассказывал дедушка, я чувствовал сказочное преувеличение. Когда я пошел в армию, услышал эту же сказку. Это рассказывали всем молодым. Единственная разница, что это была та же сказка. Менялись только заголовки: голод для одних, пропаганда для других. Наконец, я задавался вопросом, что же произошло с колосьями? Срезали ли их стальные руки, или сгнили сами по себе? Тогда я начал поиски сказок дедушки. Я хотел узнать о вздутых животах и повешеных телах. Никто не мог помочь моему прошлому. Я должен был заняться будущим, чтобы не забыть. Для меня все было безымянным в начале. Так я думал. Но через поиски я узнавал все больше и больше о сказках дедушки. Его сказки были полны неизвестными именами. Однако, постепенно я определял их местонахождение. Сверял информацию, чтобы опровергнуть его рассказы. Но реальность сопротивлялась моим попыткам. Я смог прочитать рукописные письма отчаявшихся людей, которым оставалось лишь несколько дней жизни. Наконец, я увидел безымянных солдат моего дедушки. И плакал над письмами их жен. Впервые я увидел их со вздутыми животами. Колосья уже не были фантазией. Женщины были беременными, но от голода. Они уже никогда не родят детей, только смерть. Все эти люди имели имена и жизни. И сейчас постепенно, через мои поиски я снова получал память. Я решил, что никогда не погибнет их память. Что верну их жизни в нашей памяти. Только признание может осудить варварство системы,что скосило колосья моей юности, вздуло животы моих родных голодом, заставило несчастных повеситься от отчаяния. Память моего дедушки уже жила во мне, и я чувствовал ее раны, как свои собственные. Я должен был писать, чтобы не забылось, я должен был осудить, чтобы они наконец могли с достоинством пройти свою смерть. Так родилась легенда человеческого достоинства вздутых животов.
