Γενοκτονία και ανθρωπιά
N. Λυγερός
Γιατί η γενοκτονία των Ουκρανών παραμένει άγνωστη στην Ελλάδα και στην Κύπρο; Πρόσφατα την αναγνώρισε η Ισπανία και η Αργεντινή. Την έχουν ήδη αναγνωρίσει πάνω από δέκα κράτη, ενώ την γενοκτονία των Ποντίων την έχουν αναγνωρίσει μόνο η Ελλάδα και η Κύπρος. Εφτά εκατομμύρια θύματα δεν επαρκούν για μία αναγνώριση; Τι άλλο θέλουμε; Αν δεν αναγνωρίζουμε κι εμείς τη γενοκτονία που έχουν υποστεί άλλοι λαοί, ποιος θα αναγνωρίσει τη δική μας; Ενώ υπάρχουν συνομωσίες μεταξύ βαρβάρων για να εξολοθρεύσουν ολόκληρους λαούς, σπάνια τα θύματα υποστηρίζουν το ένα το άλλο. Η βαρβαρότητα κάνει κάθε προσπάθεια για να απομονώσει τα θύματα και αυτά νοιώθουν ότι είναι όντως μόνα τους. Σε κάθε περίπτωση πρέπει να αποδείξουν τι έχουν υποστεί. Η γενοκτονία των Εβραίων και η γενοκτονία των Αρμενίων δείχνουν πως λειτουργεί η μεθοδολογία της αναγνώρισης. Και μάλιστα η γενοκτονία των Αρμενίων μάς επιτρέπει να εξασφαλίσουμε τρόπους αναγνώρισης ακόμα και όταν ο ένοχος δεν παραδέχεται την ενοχή του. Παρακολουθούμε τις εξελίξεις αλλά δεν βρισκόμαστε σε ετοιμότητα. Γνωρίζουμε μόνο τη φάση της αναμονής. Ο καθένας μας ασχολείται με τη δουλειά του που συχνά είναι η μοναδική μας ζωή, διότι δεν έχουμε την εμβέλεια ή την μεγαλοσύνη να σκύψουμε να δούμε και τον πόνο του άλλου. Περιμένουμε να γίνει το έργο της αναγνώρισης από τις κοινότητες. Μόνο που αυτές οι κοινότητες, ειδικά όταν βρίσκονται ακόμα στη φάση της οικονομικής μετανάστευσης, είναι ανίκανες και αναποτελεσματικές σε τέτοια ειδικά θέματα, όπου χρειάζεται η τεχνογνωσία των ανθρωπίνων δικαιωμάτων. Κατά συνέπεια, δεν πρέπει να περιμένουμε ο ένας τον άλλον. Το έργο της αναγνώρισης είναι πολύ μεγάλο για ένα άτομο, ακόμα και όταν είναι άνθρωπος. Είναι αναγκαστικά ένα συλλογικό έργο. Δεν πρέπει λοιπόν να περιμένουμε μόνο από τους Ουκρανούς να κινηθούν στην Ελλάδα και στην Κύπρο, όπου έχουν ακόμα οικονομικά συμπλέγματα λόγω της πρόσφατης κατάρρευσης του σοβιετικού συστήματος. Πρέπει κι εμείς να τους βοηθήσουμε με κάθε τρόπο. Μεταφράζοντας στα ελληνικά υλικό που καταδικάζει τη βαρβαρότητα. Δημοσιεύοντας άρθρα που ενημερώνουν τον ελληνικό πληθυσμό. Δίνοντας διαλέξεις που εξηγούν τα ιστορικά γεγονότα του 1933. Δεν μπορούμε απλώς να περιμένουμε τους άλλους, διότι μπορεί και αυτοί να κάνουν το ίδιο και να βρεθούμε σε μια ανούσια ισορροπία του Nash, ενώ θα μπορούσαμε να πετύχουμε μια αποτελεσματική ισορροπία του Pareto αν είχαμε ένα πλαίσιο συνεργασίας εναντίον της βαρβαρότητας. Κάθε γενοκτονία μάς μαθαίνει κάτι και η αντίστασή μας μεγαλώνει την ανθρωπιά μας. Αρκεί να το θέλουμε.
Genocide and humanness
N. Lygeros
Translated from the Greek by Evi Charitidou
Why does genocide of the Ukrainians remain unknown to Greece and Cyprus? Recently it has been recognized by Spain and Argentina. More than 10 states have already recognized it, while genocide of the Pontiacs has been recognized only by Greece and Cyprus. Aren’t seven million victims enough for recognition? What else do we want? If we on our part don’t recognize the genocide other peoples suffered from, who will recognize our own? Whereas there are conspiracies among barbarians aiming at eliminating entire peoples, rarely do victims support each other. Barbarity makes every effort to isolate victims; and they feel that they are alone indeed. In any case, they have to prove what they have suffered from. The genocide of the Jews and the one of the Armenians show us how methodology of recognition works. In fact, genocide of the Armenians allows us to ensure ways of recognition, even in cases where the guilty does not admit his culpability. We follow developments but we are not on alert. We only know how to be in standby phase. We all occupy ourselves with our own job, which usually is our mere life; for, we lack scope or greatness to see the pain of the other. We are waiting for recognition work to be accomplished by the communities. Except that these communities, especially when they still are in economic migration phase are incapable and ineffective regarding these issues where human rights expertise is needed. Consequently, we should not wait for one another. The work of recognition is too big for a single individual to do, even when this individual is human. It necessarily is a collective work. Thus, we should not simply wait for the Ukrainians to move towards Greece and Cyprus, where economic complexes are still developed due to the recent soviet system collapse. We, too, should help them in any way possible; by translating material condemning barbarity in Greek; by publishing articles informing the Greek population; by delivering lectures explaining the historic facts of 1933. We cannot simply wait for the others; for, they might do the same thing and in this way we may find ourselves at a useless ‘Nash equilibrium’, while we could attain an effective ‘Pareto equilibrium’, if we had a cooperative framework against barbarity. Each of the genocides teaches us something and our resistance makes our humanness grow; as long as we want it.
Ґеноцид і людяність
Н. Лігерос
Переклад Г. Маслюк
Головною проблемою в змаганні за визнання Голодомору як акту ґеноциду є підривний характер даного поняття. Сталінський механізм санкціонував автоматичне ухилення від будь-якої відповідальності, що стосується факту ґеноциду. Прихильники цього режиму не заперечують факту вимирання українського народу як такого, навіть якщо для них йдеться про куркулів. Просто наголошується, що Великий Голод не був ціллю їхніх дій. Згідно з їх точкою зору, наразі йдеться лише про катастрофічний результат недосконалої сільськогосподарської політики. Інакше кажучи, вони не беруть на себе відповідальність за свої дії. До того ж, для захисників прав людини, визнання факту ґеноциду є доказом державної відповідальності. Отже, ми знаходимося в аналогічній ситуації з тією, що створив Калігула, і котра має визнаватися як така, що входить в стратегію Нерона. Одним з класичних засобів захисту в межах механізму, що санкціонував і організував ґеноцид, є принцип роздрібнення. Всі рішення, перед тим як вступити в дію, розбиваються і, звичайно ж, роздрібнюються в такий спосіб, поки не перетворяться на масу дрібниць. Так, кожен виконавець, підвладний радянській системі, просто виконував один дрібний наказ настільки сумлінно безвідповідально, що є надзвичайно важко звинуватити його в злочинних діях. В результаті ж ці безвідповідальні дії перетворюються не просто в гідну осудження систему, а в справжній ґеноцид. Відповідно, з нашої сторони, якщо ми бажаємо дійсно бути результативними в наших намаганнях досягти визнання геноциду як такий, ми не повинні задовольнятися лише групуванням подій, що прямо підтверджують відповідальність сталінського режиму, тому що вони є дуже непевними через підривний характер поняття даного терміну. Потрібно сконцентруватися на праві юридичного успадкування відповідальності за певні дії. Ми не вимагаємо доказів, але послідовності роздумів. Тому що Голодомор, завдяки принципу примусу і фанатичного колективізму, є справжньою мережею виробництва смерті. Отже, потрібно розглядати не окремі продукти виробництва, а облаштовану мережу його виконання. Захисники з прав людини та люди, які пережили Голодомор завжди торкаються подробиць. Прихильники сталінського режиму дотримуються такої ж тактики. Роздрібнюють подію, до того часу поки не доведуть її безкарність, або як мінімум її безвідповідальність. Проте, частина відповідальності знаходиться не на цьому рівні, а на рівні плану. Отже, нам потрібний узагальнюючий підхід, який не може будуватися на підході відокремленому (локальному), навіть на мультилокальному рівні. Необхідно проаналізувати не події, а їх зв’язок. До того ж, якщо ми хочемо довести відповідальність сталінського механізму, треба відслідковувати його на рівні директив. Необхідно усвідомити, що це питання, що не має прямих доказів, але тільки висновки наших роздумів, починаючи з даної теорії про ґеноцид.
Genocidio y compasión
N. Lygeros
Traducción al español de Eduardo Lucena González y Olga Raptopoulou
¿Por qué el genocidio de los ucranianos permanece desconocido en Grecia y en Chipre? Recientemente ha sido reconocido por España y Argentina. Ya ha sido reconocido por 24 estados. En cambio, el genocidio de los Pontios ha sido reconocido sólo por Grecia, Chipre y Suecia. ¿Siete millones de víctimas no son suficientes para un reconocimiento? ¿Qué más queremos? Si no reconocemos por nuestra parte los genocidios que han sufrido otros pueblos, ¿quién reconocerá el nuestro? Mientras hay conspiraciones entre los bárbaros para exterminar pueblos enteros, rara vez las víctimas se apoyan mutuamente. La barbarie se esfuerza por aislar a las víctimas y estas se sienten efectivamente solas. En todo caso tienen que demostrar lo que han sufrido. El genocidio de los judíos y el de los armenios muestran cómo funciona la metodología del reconocimiento. En efecto el genocidio de los armenios nos permite asegurar formas de reconocimiento, incluso en los casos en que el culpable no admite su culpabilidad. Estamos al tanto del desarrollo de los hechos pero no estamos en estado de alerta. Sólo conocemos la fase de espera. Todos y cada uno de nosotros nos ocupamos de nuestro trabajo, que por lo general es nuestra única vida, porque carecemos del alcance y de la grandeza para agacharnos a ver el dolor del otro. Aguardamos que las comunidades lleven a cabo el trabajo del reconocimiento. Sólo que estas comunidades, sobre todo cuando aún están en fase de migración económica, son incapaces e ineficaces considerando estos temas, en los que se necesitan conocimientos técnicos de derechos humanos. En consecuencia, no debemos esperar el uno al otro. El trabajo del reconocimiento es demasiado grande para una persona, incluso si esta persona es un ser humano. Es necesariamente un trabajo colectivo. Por tanto, no debemos esperar sólo que los ucranianos avancen en Grecia y Chipre, donde existen aún complejos económicos debido al reciente desmonoramiento del sistema soviético. Nosotros debemos ayudarles de todos modos: traduciendo al griego material que condene la barbarie, publicando artículos que informen a la población griega, dando charlas que expliquen los acontecimientos históricos de 1933. No podemos simplemente esperar a los demás, porque puede que estos hagan lo mismo y de esta manera podamos encontrarnos en un inútil “equilibrio de Nash”, mientras que podríamos lograr un efectivo “equilibrio Pareto” de tener un marco de cooperación contra la barbarie. Cada genocidio nos enseña algo y nuestra resistencia hace que nuestra compasión crezca. Basta con que lo queramos.
